Професійний девіз – служіння людям

Ще з раннього дитинства ми добре знаємо, що добро перемагає зло, щирість краща за хитрість, щастя треба шукати, а наймогутніша з-поміж усього – любов. А найперше – це любов до людей. Мабуть, не випадково, що люди, наділені даром любити ближнього, обирають саме професію лікаря або учителя. Адже бути лікарем. вчителем – це перш за все, любити людей, вміти їх вислухати, зрозуміти і врятувати. Наша розмова з директором Хмельницького медичного коледжу, кандидатом медичних наук, Заслуженим лікарем України Іваном Нагорним.

Іване Михайловичу, розкажіть, що стало поштовхом до вибору медицини як основної справи життя?

-Я виховувався у звичайній українській родині. Був дуже спокійною, але допитливою дитиною. Міг годинами сидіти за книжками аж доки вчитель казав: «Ваня, ти вже можеш йти відпочивати». Ще з дитинства жевріє у моїй пам’яті випадок, який і привів мене у медицину. У п’ятому класі я захворів на ангіну і потрапив до Красилівської районної лікарні. Лікар, який мене лікував був настільки людиною чистої душі, що я дивися на нього з захопленням, а після розмови з ним в мене навіть переставало боліти горло.

Одного разу він мені сказав: «Ваня, ти дуже чуйний і добрий  хлопчик. З тебе вийде гарний лікар». Саме тоді, в 10 років я вирішив, що стану обов’язково лікарем. Після восьмого класу вступив до Чемеровецького медичного училища, а згодом закінчив Донецький медичний інститут.

А як обрали собі спеціалізацію.?

Легкого хліба я не шукав. Знав, що серед розділів медицини хірургія була однією з найважчих. Це та ділянка, де ти бачиш результат своєї роботи. Тож ще будучи студентом третього курсу, я працював асистентом у професора – завідуючого кафедрою хірургії. Підсушував рани, тримав крючки та подавав інструменти. Це була практика, яка згодилась мені, коли прийшов на роботу.

Я так зрозуміла, що цей професор був вашим улюбленим вчителем. А чи були інші вчителі, яких ви пам’ятаєте?

Ну, мабуть, як і всі, я запам’ятав свою першу вчительку. Для мене вона була прикладом в усьому. Нам всім хотілось бути схожими на неї. Вона любила нас і знаходила з нами спільну мову. А діти відчувають хто їх любить. Тоді є й взаємність.

Іване Миколаєвичу, але насправді ви ж не були таким зразковим учнем? Мабуть,так само як і ваші ровесники отримували двійки, пропускали уроки?

Так. Було й таке, що двійки отримував. Але потім всеодно доводилось вчити. Якщо чесно, то я любив вчитися, але були предмети, які мені не дуже подобались. Наприклад, математику, хімію, фізику я не любив. За те я міг годинами сидіти за  підручником біології, історії, географії. Ще й зараз можу з заплющеними очима знайти на карті ту чи іншу країну.

Скажіть,будь ласка, Іване Миколайовичу, а яких вчителів Ви найбільше поважали, яких боялись, а яких недолюблювали?

Професія вчителя десь схожа з професією лікаря. Педагог так само як лікар має мати чисті помисли і чисту душу, любити дітей і вміти чути їх. Саме таких вчителів я поважав в школі. В інституті були інші критерії. Якщо у викладача на лекції виникає бажання поспати, то, зрозуміло, таке й відношення до нього. Натомість я з великою повагою ставився до викладачів, які вміли зацікавити студента і викладали матеріал настільки цікаво, що їх хотілось слухати і , звичайно, не підводити ніколи. Або навпаки. У нас був на кафедрі викладач, який читав терапію. Він був вже літнього віку і йому було байдуже чи студенти його слухають, чи ні. Він просто відбував час. Студенти це відчували. Відповідною була й наша реакція.

Ви – лікар-практик. Працюєте вже двадцять років в Хмельницькій обласній лікарні у відділенні щелепно-лицьової хірургії. Водночас Ви й викладач та директор коледжу. Чи легко це поєднувати?

Лікар – це можна сказати, вічний студент. Адже медицина не стоїть на місці. Тому потрібно багато читати нової медичної літератури, брати участь в галузевих конференціях, тобто потрібно постійно вчитися. Крім того, я  щодня навчаюсь разом зі своїми студентами, намагаючись дати їм  найкращі знання. Тому ставлюсь до своєї роботи в коледжі не менш відповідально ніж до медицини. Не скажу, що це легко, але я люблю свою роботу і коли бачу, що є позитивний результат, втома відступає на другий план. Але заставляти вчитися студентів силоміць не варто. Якщо студент сам обрав професію медичного працівника,то він й вчитися буде, йому все цікаво, він прагне взяти від викладача все. А якщо просто так, для годиться, то це зайва трата часу і для викладача, і для студента. Тих, хто зазубрює предмет не поважаю ,адже такі знання одноденні. А взагалі я люблю усіх наших студентів, бо ми єдина велика сім’я.

Чи існує у Вас, як знаного в області лікаря, професійний девіз?

Маю сказати, що існує. Девіз моєї повсякденної діяльності полягає у щоденному служінню хворій людині та сумлінному виконанню клятви Гіпократа. Те ж саме можу сказати й про роботу в нашому коледжі.

Іване Михайловичу, в переддень Дня вчителя що би ви хотіли побажати викладачам нашого коледжу?

Як лікар, я бажаю всім здоров’я. Бажаю відчуття повноти життя, невичерпних творчих сил, поваги від студентів, цікавих лекцій, злагоди й благополуччя їхнім родинам. І всім нам мирного неба над головою.

Бесідувала Романа Лічман – студентка ІІ лБ курсу